День рождения поэта

15 октября.

Родился поэт-песняр
Дмитро Луценко,
на стихи которого звучит известная песня "КИЄВЕ МІЙ". Сегодня послушаем другую песню на стихи мастера "ОСІННЄ ЗОЛОТО". Исполняет Дмитро Гнатюк:



А ещё стихи Дмитра Луценка:

КРИНИЦЯ
Біля гаю, де вогонь калин
гронами налитими багриться,
в килимі смарагдових долин,
як сльоза, прозориться криниця.
 
А в криниці голуба вода
світиться глибинними вогнями.
П’єш — і в серце сила молода
на добро вливається піснями.
 
Ту криницю батько ще копав
нам, синам, і людям для відради.
Змалку я вустами припадав
до її джерельної принади.
 
І здавалось, ніби я вбирав
з чистими краплинами водиці
пахощі густих цілющих трав,
що росли в гаю біля криниці.
 
І здавалось, ніби не вода,
вистояна у земних глибинах, —
батьківська любов і доброта
в кров мою вливалась по краплинах.
 
Де б у світі я не мандрував,
завжди прохолодою сріблиться
в пахощах густих калин і трав
дзвонкова одстояна криниця.

15 жовтня 1809 року народився Олексій Кольцов, російський поет-пісняр...Дуже любив Україну і навіть написав кілька віршів українською мовою (Я, на жаль, не знайшла - є лише в перекладі російською). Один з них - "Нічліг чумаків":


Вблизи дороги столбовой
Ночует табор кочевой
Сынов Украины привольной.
В степи и пасмурно и темно:
Ни звезд блестящих, ни луны
На небе нет; и тишины
Ночной ничто не нарушает;
Порой проезжий лишь играет,
И колокольчик почтовой,
Звеня над тройкой удалой,
На миг молчанье прерывает.
Между возов огонь горит;
На тагане котел висит;
Чумак раздетый, бородатый,
Поджавшись на ногах, сидит
И кашу с салом кипятит.
За табором невдалеке
Волы усталые пасутся;
Они никем не стерегутся.
Беспечно пред огнем в кружке
Хохлы чумазые, седые,
С усами хлопцы молодые,
Простершись на траве, лежат
И вдаль невесело глядят.
Чем чумаков прогнать дремоту?
Давно ль утратили охоту
Они петь песни старины?
Чем ныне так развлечены?
Бывало, часто, ночью темной,
Я с ними время разделял
И, помню, песням их внимал
С какой-то радостью невольной...
Но вот во тьме игра свирели,
Вот тихо под свирель запели
Они про жизнь своих дедов,
Украйны вольныя сынов...
И как те песни сердцу милы,
Как выразительны, унылы,
Протяжны, звучны и полны
Преданьями родной страны!..
1828

Антошка пишет:

15 жовтня 1809 року народився Олексій Кольцов, російський поет-пісняр...Дуже любив Україну і навіть написав кілька віршів українською мовою (Я, на жаль, не знайшла - є лише в перекладі російською). Один з них - "Нічліг чумаків".

Антошка, спасибо за стих Кольцова. Мне понравилось.

16 октября.


Ярослав Дорошенко,
поэт-песняр. Песню на стихи поэта НАД КАРПАТСЬКИМ КРАЄМ ЖУРАВЛІ СПІВАЮТЬ исполняет Ольга Щербакова:

16 октября.


Олександр Підсуха.

* * * 
Хто чув,
як рано навесні 
Земля пробуджується в сні 
Або —
як в літні місяці 
Колишуть жито вітерці? 
Хто бачив,
як увосени 
Сумують голі ясени 
Або —
коли у грудні десь 
Гай запорошується весь?

А в людства із прадавніх пір 
Є дві пори:
війна і мир — 
Руїни,
злигодні
і сум, 
Краса життя
і велич дум.

Сьогодні нас усіх єдна
Один порив, 
мета одна,
Одне бажання всіх країв:
Щоб слухати не грім боїв,
А те,
як рано навесні
Земля пробуджується в сні,
А в теплі літні місяці
Колишуть жито вітерці
Або – 
як пізно восени
Сумують голі ясени.

17 октября.


Яків Головацький.

РІЧКА
Чом, річенько домашняя,
Так пливеш поволи?
Чом водиці не розлієш
З берегів на поле?

Годі плисти самотою,
Час вже тугу збути:
Шуми, гуди хвиленькою,
Щоб далеко чути!

«Як же мені, рідний сину,
Не плисти поволи?
Високії береженьки,
Ще й рівненьке поле.

Я би в фалю загриміла,
Та водиці мало;
Зато гладке личко моє
Чисте, як чюркало.

Були тучі, дощі, громи,
Води забриніли;
Що ж!.. Підрили береженьки
й воду сколотили.

Лучче плисти потихоньки,
Та певненьким ходом,
Оминати островоньки,
Каміне й колоди.

Так поплину тихо, смирно,
Без шуму, без горя;
З личком чистим, незмученим
Чей дійду до моря!»


Орися Яхневич.

* * *
Цей кухлик з водою, цей жбанок,
Як літо п`янливе — любив.
А ще: розпросторений ранок,
Здається до серця тулив...
Гасили ми спрагу. Бо липень
Палив наше тіло й вуста,
Було, що втікали під липи —
Де вічна й свята чистота!
—Трояндо!
— Я слухаю...
— Слухай!
Не зрадь, я лиш твій соловей!..
Хай рине вода, чи посуха, —
В хустину свій лик не завий!
Дивися на сонце очима,
В яких голубінь осяйна.
І знай: то одна лиш причина —
Любов, що нема у ній дна.


Іван Драч.

САМОТНЯ ЛАСТІВКА
Самотня ластівка на дроті -
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті, -
Чому ж без вирію вона?

Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо.
її мина, її мина.

Чи, може, їй крило підбито.
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп'ястися з цілим світом
Така печаль, що аж до дна.

Чи, може, так поля ці любить.
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.

До вирію ще стільки далей.
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна - і не одна...


Ірина Баковецька.
 
САМОСТВЕРДЖЕНІ
Може б вони одружились,
Якби не оті сто лих –
Він для усіх рве жили,
Вона ж просто рве усіх.
 
Холера б його забрала,
Таке рубання з плеча –
Вона боїться орала,
А він боїться меча.
 
І нічого їм кувати, –
Ні каменю, ні коси.
…Іржавіють мужньо лати
На перехрестях роси…

18 октября.


Анатолій Горбівненко.
 
* * *
У жаб радикуліту не буває:
Така їх доля - булькати в болоті.
Злетіла в небо лебедина зграя.
Ніхто не знає, що їй буде потім.

Чи, може, постріл пожене урозтіч,
Чи будуть крила дужі і надійні...
Горять до неба калинові брості -
Червона піна на зеленій піні.

Не скривдити ні травинку, ні коровцю,
Прийдешня осінь присягає літу.
Ба, навіть жаби гріються на сонці,
Хоча у жаб нема радикуліту.

Чудовий віршик про осінь у Анатолія Горбівненка!

19 октября.

Світлана Антонишин.

ЗОРЯ ДЛЯ ГОЛОСУ Й ОРКЕСТРУ
А музика вечора так легковажно колише,
Мурашка вчамріла і вчиться у чайки літати...
Маестро, я дуже давно вас хотіла спитати,
Чи янголи в нашому хворому небі ще дишуть.

Маестро, не треба... Мовчіть... Я тихенько поплачу.
Я відповідь знаю: в ній соло холодної скрипки.
Зелений листок, одірвавшись, здивовано скрикнув,
Бо ще не пора. Ще над озером осінь не кряче.

Ще літо зціловує губи цнотливим суницям.
А нам вже у вирій? Прощайте, заблукані душі?
Ту пісню без голосу жоден оркестр не заглушить...
Маестро, зіграйте нам, врешті, усміхнені лиця.

Щоб не відлітали у вирій занедбані душі –
І янголам легше зітхнеться у хворому небі...
Над озером біло співає покинутий лебідь –
Ту пісню без голосу жоден оркестр не заглушить...

19 октября.


Родился поэт
Александр Галич,
отразивший причуды советской эпохи в своей гражданской лирике и сатире. Многие свои стихи Галич сопроводил гитарными ритмами, усилив понимание смысла стихов. Сегодня представлю два его произведения.

У ЖЕНЫ МОЕЙ СПОРОСИТЕ, У ДАШИ.



КРАСНЫЙ ТРЕУГОЛЬНИК (ОЙ НЕ МУЧЬ МЕНЯ НАРОД, ОЙ НЕ СПРАШИВАЙ).

20 октября.


Леонід Вернигора.

* * *
Дозвольте Вам освідчитись в коханні
Через багато довгих літ.
Заплющу очі, і прощай вагання -
Ступаю вже на скреслий лід.

Повірте, як зібрав багато слів я,
Та все не міг здолать поріг,
Бо ті три слова вимовить не смів я,
Оті, що Вам одній беріг.

Я перед Вами стану на коліна
За те, що Ви на світі є.
Моя любов до Вас живе нетлінно,
Як є одвічним житіє.

21 октября.


Родился поэт
Сергій Мушник,
поэт для детей и для взрослых. Взрослые стихи Мушника найти не удалось, а вот детские - Сеть находит.

ЗЕРНО
Має наша Пріся
Книжечки нові.
Серед двору Пріся
Сіла на траві.
Півень глянув хитро:
— Що тут за смачне?..
Вибрав більшу літеру
Та як дзьобоне!
— Дурнику мій, півню,
Інше це зерно.
Придивися, півню:
Не просте воно!
Щоби зрозуміти,
Що у нім за смак,
Треба в школі вчитись
Цілий рік…
Отак!

22 октября.


Борис Олійник.

* * *
За рікою тільки вишні...
тільки вишні... тільки вишні
Та дорога за тумани утіка.
І ніхто мене не чує,
і ніхто мені не пише,
І ніхто мене не жде і не гука.
 
Це тому, що цього ранку
з-над ріки умовним стуком
Вірний дятел мені вістку переслав,
Що, мовляв, на видноколі
засвітилася розлука,
Що печаль до мене плине в два весла.
 
Це тому, що за рікою
тільки вишні... тільки вишні,
А у річці скаламучена вода.
Це тому, що цього ранку
ти на берег мій не вийшла
І не вийдеш - мені дятел передав.
 
Це тому, що в цьому світі
загубитися не важко
Між провулків, віражів і вітражів.
Це тому, що інші встигли
обірвати всі ромашки, -
А мені тепер на серці ворожить?
 
Це тому, що мені в серці
поселилась тиха мука,
Це тому, що... це тому, що...
це тому,
Що на обрії моєму
засвітилася розлука
І розтала у вишневому диму.

23 октября.


Володимир Тарасенко.

* * *
Де степ приліг на землю дужим птахом,
Серед розмаю урожайних піль,
Бредуть мої воли Чумацьким шляхом
Шукати долю, а чи, може, – сіль.
 
Шукати правду, а чи мо', вітрила,
А чи ясні омріяні світи.
І де у них, скажіть, береться сила
Вперед і дні, і ночі йти і йти?
 
…Нема волів, чумацькі стерлись віхи,
Прогресу ніби стежку ведемо.
А на стіні повітки, коло стріхи,
Висить пересторогою ярмо.


Петро Іванов.

* * *
Передчуттями надвечір’я бродить,
Зажурою тополя шелестить.
І та зажура в мене переходить,
І рветься літа бабиного нить.

Гілля вбирається ночами в повись,
І так холоне вранішня багрянь.
Не жде мене ніяка випадковість
Там, де струмком тече моя Лугань.

Останнє листя облетить з тополі
На вітром відпрасовані сніги.
А я надіюсь — доброчесна доля
Ще розведе Лугані береги.


Ольга Швець.

* * *
Неприбитая підкова,
Недопитая “Міцного”,
Раз, два, три – і все готово.
Розійшлись-розлилися.
Бо змінитися не вміли,
Намагалися – в півсили,
А з собою не хотіли
Битись, і не билися.
 
Час плескає у долоні,
Бо минуле – у полоні,
На шляху – піски солоні
Та неполоті лани.
Все забуто? Шито-крито?
Розпишіться ваговито.
Вам-корито. Що, розбито?
Що ж … кохання не спинить.

24 октября.


Оксана Гринчук.

* * *
Стікає серце вже отруєною кров’ю,
Душа летить на перебитому крилі.

Кохайте, люди, тільки щирою любов’ю,
І стане легше жити на землі.


Ріна Компанієць.

ТРАСА 60.
Молодість моя безлика,
Що я бачила і де була?
Заховалася і зникла
Утекла, куди змогла.
 
А надалі треба жити.
Чим, навіщо і коли?
Їсти, вірити, дружити,
Розрізняти що болить.
 
Ненавмисно озирнешся –
Голі стіни, голі діти…
Не заснеш і не проснешся,
Щоб не думать, не хотіти.
 
Вимикати холод траси.
На ніч – треба економить.
Із ялинки всі прикраси,
Втому зняти, як утомить.
 
Стріли в серце, прямо в ціль.
Щоб питань не виникало,
Щоб лишився млявий біль.
Зовсім трохи, дуже мало.
 
І розсипати перлини
Простирадлом із ромашок,
Щоб повірили кретини,
Щоб стріляти без промашок
В стадо молодих голів,
Що не знають світу краще.

Боже, ти цього хотів?
Зруйнувати вже пропаще?

25 октября.


Терен.

ПІТЬМА
На очі дню,що погибає,
Вже сонячний мідяк лягає
І поглинає все пітьма,
А у пітьми очей нема.

Нема очей,душі немає,
Хоча й міцненько обіймає.
Бува,для когось витче долю,
І доля та-зі сліз і болю.

На світі ж,певно,кожен знає:
Незрячим щастя не буває.


Наталя Кащук.

ДЖЕРЕЛО
Іванові Драчу
 
Сто раз умерти в ночах самоти,
Сто перший раз воскреснуть на світанку.
У жовтні листя божевільно-п’янко
І сумно пахне.
І гіркі меди
Тужавіють в старій забутій борті,
А джерело пульсує, як в аорті
Бентежна кров, —
хоч заморозок нині
І трави, й листя висріблив ув іній,
Узяв його в холодний білий пруг.
А ще сніги обляжуть доокруг,
Скрипітиме дубина від морозу…
Та хуги подих, лютого погрози, —
Хоч як від них студено б не було —
Не годні закувати джерело…
 
З глибин землі джерельно в слово йти
І прагнуть слова, як свободи — бранка.
Сто раз умерти в ночах самоти,
Сто перший раз воскреснуть на світанку!

26 октября.


В этот день в разные годы родились поэты Галина Тарасюк, Роман Скиба, Олександр Пушко и бард Олександр Смик.

Галина Тарасюк.

* * *
Село і ніч. І місяць уповні.
Зітхає сад крізь медяну дрімоту.
І ви в мій сон, як в Золоті ворота,
в’їжджаєте на білому коні.
Село і ніч. І місяць уповні.

26 октября.


Роман Скиба.

***
Востаннє ця облізла електричка,
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.

А місто, що готується до свята,
Десь палить гріх і виметений гній…
Є в осені властивість забувати
Усіх навік загублених у ній.

І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.

Чиїхось правд обдумана суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А, може, просто вогкість на очах.

26 октября.


Олександр Пушко.

* * *
Дощами прим’яло м’яту
А ми поміж краплями ходимо
Бо в сірих думках асфальту
Холодно
 
Це каміння доволі гостре
А цей холод либонь нетлінний
Тінь злилася зі мною вкотре
Опівдні
 
Ти ідеш манівцями пустель
Ти говориш мені услід
Що за мною колись поросте
Глід
 
Ти торкнешся його гілля
Тобі вчується майже крик
Тінь злилася зі мною і я
Зник
 
А за мною тікає холод
Сонце дихає глибше й глибше
І Данте десяте коло
Пише

26 октября.


Олександр Смик.
исполняет свою песню Є НА ВЕСЬ СВІТІ ЛИШЕ ОДНА ТАКА:

К моему стыду, я до сего времени не знала ничего об Александре Смыке.

Бард и композитор Александр Смык (56лет)- член национальных союзов Украины: писателей, театральных деятелей, кобзарей, журналистов и Всеукраинского музыкального союза. Александр Смык - автор концептуальной разработки музыкальных фестивалей "Тарас Бульба", "Вывих", "Повстанческие ночи", "Лаба", "Золотое подполье", "Зеленый цвет - цвет надежды", "Кобзарские сезоны Волыни".

 Спасибо, Фін Глозбі!

Домоправительница пишет:

К моему стыду, я до сего времени не знала ничего об Александре Смыке.

Бард и композитор Александр Смык (56лет)- член национальных союзов Украины: писателей, театральных деятелей, кобзарей, журналистов и Всеукраинского музыкального союза. Александр Смык - автор концептуальной разработки музыкальных фестивалей "Тарас Бульба", "Вывих", "Повстанческие ночи", "Лаба", "Золотое подполье", "Зеленый цвет - цвет надежды", "Кобзарские сезоны Волыни".

 Спасибо, Фін Глозбі!

Спасибо и Вам за дополнительную инфу.

27 октября.


Галина Гармаш.

* * *
І тільки день — для боротьби,
Як ніч — для сну і безгоміння.
І білим вибитим промінням
на полотні світає дим.
І пада дивом голубим
твоє бажання супокою.
І ніч — глибокою рікою
як щастя вмерти молодим.

* * *
І ті, що знали таємницю сну,
на той бік стали, —
аж луна заллється.
Цей світ маленьким дзеркалом здається
на тій долоні,
що крізь таїну
несе зернину променю навстріч,
і вибира найтонше із облич,
щоб свічку перед ним не загасити.
А дні вмирають тихо, наче квіти, —
і дзвін людини калатає в ніч.

28 октября.


На украинской земле родился и принял подлую смерть
Майк Йогансен.

* * *
Ви, що, не знаючи мети,
Спиняли стомленi здорового,
Лежiть собi — до неба йти
Ще довго.

I ви, що до небес мости
Своєю окропили кров'ю,
Простiть ви нам. Iдемо. Йти
Ще довго.

I пiють пiвнi на путi,
I кличуть вiковiчним зовом.
Забули все.
Iдемо. Йти
Ще довго.


* * *
Овес росте край неба у пiсках,
Мов сивий дiд, над ним куняє хмара.
Похмурий сон: на головах
Стоять столiття i бездумно марять. —
Росте овес, киває i мовчить.

Далеко в морi хилять кораблi
Латинський парус у вечiрнiй iрiй. —
Овес росте i виростає в лiс.
Стовпи страшнi, змертвiлi й сiрi,
Гниють i з крахом падають на шлях: —
Росте овес край неба у пiсках.


Андрій Жолоб читает стихотворение Майка Йогансена "ВІКНО ЗИМОВОГО ВАГОНУ"

Ещё одно стихотворение СКОРО FORTE Майка Йогансена в исполнении Остап Сливинський:

29 октября.


Людмила Ильїна.
На слова поэтессы прозвучит песня МУЗИКО МОЯ в исполнении юного певца Владислава Лєлюшкіна:

Так зворушила ця пісня мою душу, що закортіло і текста знайти і про автора  дізнатися, і хто ці прекрасні слова на музику поклав. З вашого дозволу, Фін Глозбі....даруйте.

Ну что Вы, Домоправительница! Я очень рад нашей совместной работе!

30 октября.

Родилась романтичная поэтесса Украины
Раїса Троянкер.

***
Труп осени в долині дотліває.
Його покриє скоро перший сніг.
І повний місяць — запашний окраєць
У довгу ніч світитиме над ним.

А білий гість почне сміятись
Холодним посміхом своїм.
І на лани впаде як вата,
Як дум розгублених рої.

З далеких гір прийдуть шакали,
Прийде стрункий самітний барс
Його поява налякає
Людей, худобу і собак.

Дитячий плач худих шакалів
Піде луною, і тоді
Вночі заскиглить сива Кальма,
Що стереже наш тихий дім.

В гірські ліси смаглява Васса
Вже не піде збирать кізіл,
І спать не можна на терасі.
Бо навіть холодно й козі.

І юний Спіро вже майструє
Хлівок маленький. О, зима.
Вона прийде і замудрує
В знайомім мареві примар.

Труп осени догнив уже в долині.
Його засипав білий, ніжний сніг,
Самітний барс, прострелений у спину,
Застигло стереже холодну ніч.


***
Трава прив'ялена і заніміла осінь...
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
в гарячці тіло й голова.

Зім'ята сукня. На обличчі мука.
Червоні плями в лєнтах комбіне...
І пада вечір у безодню круком,
І кличе вечір впасти і мене.

На серці якось важко і тривожно.
І ти, ніяковий, не можеш приласкать...
І те, що сталось, повернуть не можна.
І серце холодом стиска...

Ти так молив — сьогодні стань моєю...
І сталось. О закон буття!
Ми у траві забули томик Гейне, —
його листки од вітру шелестять.

І якось чудно. Хоч усю вже бачив —
соромлюсь при тобі панчоху підв'язать.
І так іду. І ми чужі неначе,
і в мене мимохіть жемчужиться сльоза.

О, не вернуть! Не стать такою, як учора,
Нічим не змить із уст палючих плям!
А день такий звичайний і бадьорий,
така спокійна стомлена земля...


ПЕРША ПЕРЕМОГА
Дочці Оленці

Сьогодні уперше моя Оленка
Стала на ноги, — і щастя
В її очах, озерцях синеньких,
А ручки спідницю мою ластять.

І так смішно дивитись
На маленьку, чудну людинку, —
Здається, —
Дмухни вітер — впаде.
Та ні ж, стоїть —
Ще й посміхається інколи.

І не хочеться вірить, що ляжуть зморшки
На рожевий оксамит личка.
Що багато красивого життя потрощить,
І хочеться заплакати, та якось не личить.

А в синіх озерцях
Тріумф перемоги.
І соняшним зайчиком
Вони по хаті.
Велике щастя, коли ти можеш
Себе відчувати матір'ю.

31 октября.


Леонід Череватенко.

* * *
Про інших — урочистим хором,
Шаноба і хвала для них.
І лиш тобою жити — сором.
І лиш тебе любити — гріх.

І лиш тебе вславлять не треба,
Тобі служити не пора.
З усіх, хто згадував за тебе,
Ніхто ще не діждав добра.

Могил довкола — ой, немало:
Щироке поле — аж рябе.
Ніколи нас не бракувало —
Що люблять, милують тебе.

Хай вітровіння навіжене,
Нехай закрутить, звалить з ніг...
Ти завжди падаєш на мене,
Немов неспинний тихий сніг.

1 ноября.


Родился поэт с душой, которая так и не заросла кожей. 
Олександр Зайвий.

* * *
Не шапка дня, не синя хустка ночі -  
легла імла на вечора межі. 
А дід Юхрем в газету гострі очі 
встромив, немовби два ножі.

Яка нужда старому курокраду 
читать демагогічну чортівню? 
На цигарки виписує він «Правду», 
сприймаючи ту «Правду» за брехню.

Податком та нестатком крита хата 
на белебні стоїть, як буква «Т». 
В колодязі вода солонувата, 
життя гірке, солоне і пісне.

На купі гною вимахала квітка, 
щоб трохи побут скрасити сільский. 
З свинарника прийшла сердита тітка 
і в діжки миє стогна та литки.

По гніздах уляглись небесні птиці, 
про волю на цепу міркує пес. 
Корову доїть баба - і в дійниці 
відлунює молочний полонез.

Скубе газету дід, як з півня пір'я, 
димить під небо так, що не підходь. 
А з неба на Юхремове подвір'я 
в задумі тихій дивиться Господь.
 
 
* * *
Пада небо, високе і чисте, 
У задумчиву тишу ріки. 
Осипаються градом іскристим 
Червонястих калин пелюстки.
 
Тихне лоно осик і черешень 
З солов'їним весіллям в гаю. 
Угорі, мов русалонька, чеше 
Сонце косу русяву свою.
 
Я б хотів народитись рікою, 
і щоб крізь голубінь, навмання, 
Поміж ряскою та осокою 
По мені попливло каченя.
 
 
* * *
День погас для мене і для всіх - 
я на день до цвинтаря поближчав, 
де зотліли в сизих попелищах 
печеніг, і половець, і скіф.
 
Цвинтаря того я не боюсь. 
І не кинусь в озеро ілюзій. 
Знаю добре: в голубому лузі 
вдруге я ніколи не родюсь.
 
Неповторний зникну в однині, 
Злому року мушу підкоритись. 
Тільки не дай, Боже, повторитись 
тій судьбі, що випала мені.

2 ноября.

Володимир Коломієць.

* * *
Гідність, що милостині прохає,
мужність, яку власна тінь жахає,
честь, прямота, що потоплені в винах,
неперекрита хата вдовина —
всі неподобства і горе земне…
мучте мене,
мучте мене!..
 
Ви, що серця на добро настру́нили,
ви, що йдете непорочно юними,
ви, що змітаєте нечисть з землі,
духу твердого мого ковалі,
ви, чия кров не згаса на знаменах…
вірте у мене,
вірте у мене!..

3 ноября.


В этот день родился
Дмитро Фальківський (Левчук),
который примал у частие в гражданской войне 1920-х годов на стороне большевиков, служил в ЧК. Поэтому, смог правдиво рассказать в своих стихах о том страшном времени:
 
* * *
А він стояв тоді понуро;
І руки зв’язані іззаду...
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.

В очах байдужість і покора...
І тихо:
— Дайте докурити.—
А ще за мить — лицем угору
Лежав він, кулею забитий.

Давно було... Було багато...
І в мене ж кров — не як у риби...
Ну, чим же, чим я винуватий,
Що трошки, тільки трошки схибив.

Хотів у лоб...
Тряслися руки...
А за стіною степ широкий.
Пустить?
Та я ж чекіст...
Ах, муки!..
І це страшне розбите око...
 
 
Образ смерти очень часто присутствует в его поэзии, становится самостоятельным героем, и пророчит гибель самому Фальківському (в конечном итоге, так и случится):
 
* * *
Є.Плужникові
Одшуміло літо... Одспівало жито.
Тільки вітер креше іскри по стерні
І, як тінь докори, наступе копитом
Сухоребра осінь на поля сумні.

Там, де грали роси у вишневих ранках,
Не сміються дзвінко ніжні васильки,
Не шелеснуть листям над самотнім ґанком
В тишині вечірній ясени стрункі...

Не озветься поле у задумі сонній...
У задумі сонній синьоока даль.
І прядеться тихо в мене під віконням
Біле павутиння й золота печаль...

А з печаллю разом і думки про осінь...
(Це ж із нею роки так підручки йдуть!)
Розгублю в дорозі дні золотокосі,
Як розгубить вітер листя у саду.

І прийду розбитий... І прийду порожній.
А куди — не знаю... Чи ж не все одно?
Мрійником родився, здохну подорожнім,
Як приблудна особа під чужим вікном.

І не прийде батько... І не стане мати,
Руки заломивши в ревному плачі,—
Тільки пес голодний, тільки пес кудлатий
Лапами облапить труп мій уночі.

І, задравши морду на янтарні зорі,
Проскавчить голодним і сумним виттям,
Скаржучись, оближе губи мої хворі
І до вітру сходить на моє шмаття...

Ах, ця осінь, о-сінь... Ця проклята осінь!..
Білим павутинням заплітає дні...
А пожовкле листя мчить кудись у просинь
І безсило пада на стежки сумні...

Ах, ця осінь, о-сінь! Це завжди із нею
Смуток допрядає кужелясту тінь...
А у серці сохнуть снігові лілеї,
Молоді лілеї молодих хотінь.

Все таке байдуже... Чи тому, що хворий?
Чи тому, що роки в золотім огні?
І на буйні очі вже лягла покора
Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів...

Ах, ця осінь, о-сінь у задумі сонній...
У задумі сонній синьоока даль...
І прядеться тихо в мене під віконням
Ціле павутиння й золота печаль...
 
 
Но и оптимистичные стихи писал Дмитро Фальківський. На одно из них (ОЧЕРЕТ МЕНІ БУВ ЗА КОЛИСКУ) написана песня, которую исполняет Валерій Маренич:

Дмитро Фальківський....Посумувала, читаючи вірші, посміялася, слухаючи пісню. Дякую щиро, Фін Глозбі!

Домоправительница пишет:

Дмитро Фальківський....Посумувала 

Какие судьбы у наших поэтов! Открывают душу всему миру. Идут, куда сердце позовёт. Вместо света попадают в огонь. Гибнут, но оставляют после себя свои души.