День рождения поэта

6 сентября

Сергей Островой

Песня о женщине

Есть в природе знак святой и вещий,
Ярко обозначенный в веках!
Самая прекрасная из женщин -
Женщина с ребёнком на руках.

От любой напасти заклиная
(Ей-то уж добра не занимать!)
Нет, не Богоматерь, а земная,
Гордая возвышенная мать.

Свет любви издревле ей завещан,
Так вот и стоит она в веках
Самая прекрасная из женщин -
Женщина с ребёнком на руках.

Всё на свете метится следами
Сколько б ты ни вышагал путей,
Яблоня - украшена плодами,
Женщина - судьбой своих детей.

Пусть ей вечно солнце рукоплещет,
Так она и будет жить в веках
Самая прекрасная из женщин -
Женщина с ребёнком на руках.

7 сентября

Эдуард Асадов

***

Я могу тебя очень ждать,
Долго-долго и верно-верно,
И ночами могу не спать
Год, и два, и всю жизнь, наверно!

Пусть листочки календаря
Облетят, как листва у сада,
Только знать бы, что всё не зря,
Что тебе это вправду надо!

Я могу за тобой идти
По чащобам и перелазам,
По пескам, без дорог почти,
По горам, по любому пути,
Где и чёрт не бывал ни разу!

Всё пройду, никого не коря,
Одолею любые тревоги,
Только знать бы, что всё не зря,
Что потом не предашь в дороге.

Я могу для тебя отдать
Всё, что есть у меня и будет.
Я могу за тебя принять
Горечь злейших на свете судеб.

Буду счастьем считать, даря
Целый мир тебе ежечасно.
Только знать бы, что всё не зря,
Что люблю тебя не напрасно!

7 сентября

Виктор Гончаров

***

Прощайте, спасибо,
Я всех вас целую.
Я скоро лечу
На планету иную.
Меня подготовил
Учёный народ
В опасный, но нужный
Науке полёт.
Я там гуманоидам всем расскажу
О тех, с кем на этой планете дружу.
А вы обо мне вспоминайте порой
И детям скажите:
- Он был заводной.
Покрутишь чуть-чуть,
Или скажешь: Вперёд!
И он уже песню о чуде поёт.
Я скоро, друзья,
Улечу на планету,
Где жизни земной
Ну, конечно же, нету.
Я ваши улыбки с собой захвачу.
Я вас забывать
Даже там не хочу.

7 сентября.


Ніна Горик.
 
ВЕРЕСЕНЬ
Це тепло ще зовсім не останнє.
Синій верес павутину сплів...
Літо з велемовним привітанням
Шле своїх до осені послів.
 
Виброджене в грозах черешневих,
Гріє душу й терпне на вустах...
Білими крильми самотнє небо
Обнімає одинокий птах.
 
 
ЖОВТЕНЬ
Вітри промчалися шалено
Понад землею й на льоту
З веретена старого клена
Змотали пряжу золоту.
 
Ткав ранок сіру поволоку
Із павутиння і трави.
Похолодало ненароком...
Здалось: ми перейшли на «Ви».

8 сентября.


Павло Ключина.

ОБУРЕНИЙ ТИГР
Комар старого Тигра укусив.
І Тигр обурився: — Не може бути!
Комар п’є кров? О господи, спаси
Невинних нас
від кровопивців лютих!

СОНЯШНИК
Чванливий Соняшник в оточенні рідні розмову вів,
хвалив себе без краю:
— Ви можете позаздрити мені —
над Сонцем я велику владу маю.
 
В годину літню — сонячну, ясну —
я чудеса творю своєю головою:
куди її не поверну —
і Сонце повертається за мною.
 
Захочу — накажу: "Давай-но задній хід!"
І піде Сонце з заходу на схід.
А при потребі —
візьму і зупиню його у небі.
 
Зроблю, що хочу. Воля тут моя.
Керую Сонцем я!
 
Коли зустрінете зазнайку,
згадайте цю коротку байку.

8 сентября.


Володимир Стальний.

***
Хвилин тривожні швидкоплини,
Де серед крику, сліз, зими,
В густій перонній штовханині
Так усамітнилися ми.
 
Стрічались очі й руки знову.
А поїзд рвав десь версти мли.
...Ще не сказали ми і слова,
та все уже розповіли.

8 сентября

Расул Гамзатов

Журавли

Мне кажется порою, что солдаты,
С кровавых не пришедшие полей,
Не в землю эту полегли когда-то,
А превратились в белых журавлей.

Они до сей поры с времен тех дальних
Летят и подают нам голоса.
Не потому ль так часто и печально
Мы замолкаем, глядя в небеса?

Сегодня, предвечернею порою,
Я вижу, как в тумане журавли
Летят своим определенным строем,
Как по полям людьми они брели.

Они летят, свершают путь свой длинный
И выкликают чьи-то имена.
Не потому ли с кличем журавлиным
От века речь аварская сходна?

Летит, летит по небу клин усталый —
Летит в тумане на исходе дня,
И в том строю есть промежуток малый —
Быть может, это место для меня!

Настанет день, и с журавлиной стаей
Я поплыву в такой же сизой мгле,
Из-под небес по-птичьи окликая
Всех вас, кого оставил на земле.

9 вересня народився Котляревський Іван Петрович - український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури.
Та немає в світі того українця, щоб йому незнані були ції строки:

9 сентября

Борис Заходер

Моя Вообразилия


В моей Вообразилии,

В моей Вообразилии

Болтают с вами запросто

Настурции и Лилии;

Умеют Львы косматые

Скакать верхом на палочке,

А мраморные статуи

Сыграют с вами в салочки!


Ура, Вообразилия,

Моя Вообразилия!

У всех, кому захочется,

Там вырастают крылья;

И каждый обязательно

Становится кудесником,

Будь он твоим ровесником

Или моим ровесником!..


В моей Вообразилии,

В моей Вообразилии -

Там царствует фантазия

Во всем своем всесилии;

Там все мечты сбываются,

А наши огорчения

Сейчас же превращаются

В смешные приключения!


В мою Вообразилию

Попасть совсем несложно:

Она ведь исключительно

Удобно расположена!


И только тот, кто начисто

Лишен воображения, -

Увы, не знает, как войти

В ее расположение!..

9 сентября
явились свету
ещё три поэта.


Іван Дубінін.

НІЧНА МАТІОЛА
Моя мама закохана в квіти.
І печалі проходять, і втома,
Бо для неї вони, наче діти,
Що нікуди не їдуть із дому.

Там, за хатою, побіля саду,
Де схилились дерева додолу,
Де, бува, вона ввечері сяде,
Мама сіє завжди матіолу.

Де б і що б не робив я у світі,
Та додому вертатися мушу.
І веде мене мама до квітів,
І лікує наболену душу.

Посідаємо разом надворі.
Гарно так на душі і довкола.
Лиш виблискують в сутінках зорі,
І щемливо пахтить матіола.

Скільки жити на світі я буду,
Матіолу твою не забуду.
Матіола, нічна матіола,
Моя втіха, надія і доля.

Я вже батько, і навіть дідусь я,
Та, мов хлопчик, удома, в садочку,
Як в дитинстві, до мами тулюся,
Щоб почути: "Мій любий синочку!"

Ти навчила терпіти й кохати,
Проводжаючи за видноколо,
І чекаєш мене біля хати,
Моя сива нічна матіоло.


Валентина Коваленко.

* * *
Не приручай.
Хай буду, як була.
Вогонь-бо неприручений — жаскіший.
Підступна я
і дика, наче тиша.
Боїшся? Не спалю тебе дотла.
Ти будеш
мною просто жеворіть
в жданні нового спалаху спокуси.
Чому, спитай,
до жайворів горнуся?
Бо ти пізнать безсилий жайворів.
А я підступна,
дивна, дика, — інша.
Вогонь-бо не приручений — жаскіший.


Ольга Бєляєва.

* * *
Його життя накрили білим шовком,
Її волосся інеєм фати.
– Привіт, моя кохана! З Новим Роком!
– Прощай, мій любий, вже цвітуть сади.

Кохай тепер свою чудову вдачу,
Шукай свої розгублені слова
– Привіт, моя кохана, я не плачу.
– Прощай, мій любий, я іще жива.

Його душа – у білих-білих квітах,
Її думки – у чорній пилині.
– Привіт, моя кохана, скоро літо.
– Прощай, мій любий, холодно мені.

Вінчай своє натхнення із журбою,
Ховай зірки в руїнах забуття
– Привіт, моя кохана, я з тобою.
– Прощай, коханий, я люблю життя.

10 сентября.


Микола Горбаль.

* * *
Літає літо легко ластівками, 
Обнявши обіруч обжинком обрій; 
Духмянець босоніж біжить стежками,
Захмелюючи всіх у настрій добрий. 

З солодких слів сплітався сон  солодкий, 
Лишив на личку лагідність ледь зриму. 
Закравсь цей погляд лиш на мить коротку 
І бурю слів спонукує у риму. 

«Лисніє липовий липневий липець, 
Липучий і лискучий в білім збанку» — 
Знов випросив в Антонича цих китиць, 
Для тебе, люба, з добрим ранком. 

Діждалося вже жнива збіжжечко життя, 
І серпень перестиг, стомивши сили — 
Не ниву перейти і в забуття. 
Коли ім'ям тяжким тебе хрестили. 

Тужавіє живиця, жолудь жовкне, 
Журливість жовтня жебонить джерельцем. 
І журавлиний жаль збентежено не мовкне — 
Курличе ностальгію чиєсь серце. 

Листопад стелить скатерть дивосвіту. 
Чиїх чекає чарів чиста чарка? 
Хтось з вересня нарвав на грудень квітів, 
А місяць не несе нам білих збанків.

11 сентября.


Павло Грабовський.

ЖІНОЧА ДУША
Обізмучено-недужий
В тузі я поник чолом...
Тихо-тихо ангел дружий
Огорнув мене крилом.
 
Мов та хмара на блакиті,
Чорна думонька злина...
Що ж ото за ангел в світі,
Що за зоря весняна?
 
Гасне зірка найясніша,
Ангел ангела втіша...
То — жіноча найніжніша,
Найчаруюча душа.

11 сентября

Александр Полежаев

Разочарование

Была пора - за милый взгляд,
Очаровательно притворный,
Платить я жизнию был рад
Красе обманчиво упорной!
Была пора - и ночь, и день
Я бредил хитрою улыбкой,
И трудно было мне, и лень
Расстаться с жалкою ошибкой.
Теперь пора весёлых снов
Прошла, рассорилась с поэтом, -
И я за пару нежных слов
Себя безумно не готов
Отправить в вечность пистолетом.
Теперь хранит меня судьба:
Пленяюсь женщиной, как прежде,
Но разуверился в надежде
Увидеть розу без шипа.

12 сентября.


Олексiй Софiєнко.

ЧОРНИЙ СНІГ
Пада сніг, перший сніг,
У століття…
Вже сніги лиш у сні
Біло світять.

Небо вже, як барліг, -
Очі сушить.
Заміта чорний сніг
Вся і сущих.

Палить думи святі
Божа мати –
Білий світ на хресті
Розіп´ятий…

Нова вість у громах
Жде пророка.
А круг неї пітьма
Виє вовком.

І сичить білий слід,
Ніби зрада.
Чорний сніг в сни століть
Біло пада…

12 сентября.


Юрiй Тiтов.

СВІЙ РУБІЖ
Бува, зайдусь пекучим щемом –
Своїм народом затужу.
Життя диктує теореми,
А мудрість зникла за межу.

Чому такі часи холодні?
Чому минуле нас не вчить?
І слово падає в безодню –
Стезю непевність нам чорнить.

Нагодувались глупотою,
Навірились чужим речам.
Такої істини простої
Не зрозуміти й досі нам.

Волає думка в мудрій книзі,
А ми на місці стоїмо.
Вбираєм бруд із телевізій,
Немов безрідні живемо.

І дивиться із неба предок,
І плаче день сумним дощем.
Ми, не створивши власне кредо,
Що поколінням принесем?

Та я все жду відлиг духовних,
Коли ударить слів капіж,
Коли правдиво – не гріховно
Ми відвоюєм свій рубіж.

13 сентября

Сергей Викулов

***

Не трать словесного заряда,
Поэт, коль спит душа! Изволь
помедлить, брат, покуда радость
её наполнит или боль.
Попридержи к бумаге рвенье,
напрасно бисер не мечи:
пусть Мысль, а может быть, Прозренье
сверкнут, как молния в ночи!
Тогда зажги огонь отваги
и, приравняв перо к штыку,
на поле белое бумаги
неспешно выведи строку.
И враг ей встретится ли, друг ли,
она должна звенеть, лишь тронь.
И жечься так, как жгутся угли,
положенные на ладонь!
А без того - зачем же надо
её выдумывать, писать
и бегать с нею по эстрадам?..
Чтоб воздух только сотрясать?

13 сентября

А вот автора этих строк знают все поклонники авторской песни)

Каждый человек - это нота.
Диезы повышают её на полтона,
бемоли понижают её на полтона,
а бекары возвращают эту ноту
на прежнее место.

Я - диез на нотном стане.
Повышаю на полтона
Сумасшедшими мечтами
Крик в ночах своих бессонных.
Когда голос мой измучен
И круги перед глазами,
Я - диез, в моём трезвучьи
Радостно бушует пламя.

В том огне, хрипя от боли,
Не вытягивая ноты,
Я завидую бемолям,
Их несолнечным заботам.
Их несолнечным заботам.
И хочу к тебе быть ближе,
С нотоносца оборвавшись,
Вниз, всего на тон пониже,
От мажора вдруг уставший.

По линейкам я спускаюсь,
Ужасая ключ скрипичный,
Вниз, за паузы хватаясь,
Как ветра за крылья птичьи.
И в бемоль согнувшись кроткий,
В своей песне бесполезной
Вспоминаю о решётке
Пламеносного диеза.

Я - диез, в полтона гордый
Знак, сгорающий пожаром.
Иногда бемоль покорный,
Только бы не быть бекаром!
Я - диез на нотном стане,
Повышаю на полтона
Сумасшедшими мечтами
Крик в ночах своих бессонных

Это стихотворение не легло в основу песни,но оно мне очень нравится.
Это Александр Розенбаум

А это моя любимая песня в его исполнении))

13 сентября.


Микола Терещенко.

* * *
В літній південь
мрійне ворожіння 
і відгадка вічних таємниць; 
людські душі
кланяються ниць-
людські душі кланяються ниць, 
в небесах промінне охмаріння...

Розгадала діва серцем горе, 
що камінням давить
груди юнака 
жаль, журба і туга
лебедем зника -
жаль, журба і туга
лебедем зника 
за далеке, синє,
сизокриле море...

Ворожила десь на тихих зорях, 
чи полюбить до могили; 
а над ними хор небесних сил — 
а над ними хор небесних сил, 
і луна несеться
в срібних горах...

13 сентября.


Данило Кубай.

СОНЕТ ТОГО, ХТО НЕ ВВІЙШОВ У ПОТІК
Над річкою думки — вода: 
час потопає в їхнім плині 
і майбуття гірке коріння 
їх хлюпотіння під’їда, 

а наміри — п’янке насіння, 
півмаска осени руда, 
що самість прикрива й скрада 
і ціль свою, і те прозріння, 

що тілом в річку не ввійти 
і спрагу з вуст її не пити 
у вирі зір і самоти, 

бо ум — і хвилі, і світи, 
і корені, і стебла й квіти, 
та він не твій, і він не ти.

14 сентября


Марія Мохналь

* * *
Коли мороз майстерною рукою
на шибах розкладе блакитну гладь,
Надовго попрощаємось з тобою,
Благатиму: не зрадь мене, не зрадь...

У відповідь застигне хуртовина,
І білим снігом ночі задимлять,
В моїй душу як срібна павутина
Бринітеме: не зрадь мене, не зрадь

Стогнатимуть чеканням дні холодні,
Коли розлуки свічі догорять.
І тільки серце з самоти безодні
Волатиме: не зрадь мене, не зрадь!

А прийде мить - на річці кригна скресне,
Гаї зеленим морем зашумлять.
Тоді усе земне, усе небесне
Позаздрить нам. Не зрадь мене, не зрадь.

14 сентября

Александр Кушнер

***

Человек привыкает
Ко всему, ко всему.
Что ни год получает
По письму, по письму.

Это в белом конверте
Ему пишет зима.
Обещанье бессмертья -
Содержанье письма.

Как красив её почерк! -
Не сказать никому.
Он читает листочек
И не верит ему.

Зимним холодом дышит
У реки, у пруда.
И в ответ ей не пишет
Никогда, никогда.

15 сентября

Михаил Танич

***

От вечерней росы
До рассветной,
Вдалеке от столичных застав,
Совершаю вояж кругосветный
Среди звёзд,
Среди пчёл,
Среди трав.
Нет ни музыки,
Ни телефона,
Никакой дьявольщины иной!
Вместо записей Элтона Джона
Ветерок пролетел надо мной.
И опять -
Тишина вековая,
Всех мелодий главнее она!
Ну, какая,
Скажи мне, какая
Лучше музыка,
Чем тишина?!
____

Одна из моих любимых песен Танича,само стихотворение называется "Черное и белое"

15 сентября


Олександр Шугай

КІМНАТНІ КВІТИ
На підвіконні взимку яскравіти
Умієте для нас, кімнатні квіти,
Рости в тісних вазонах на стіні
І світ великий бачить у вікні.

Зміняли Всесвіт на затишшя в домі.
Усі дрібниці ноші вам відомі.
Ви можете найкраще зрозуміть
І те, що ми не хочемо дрібніть!

Заказані вам спека і морози...
Коли ж нас б'ють недуги, наче грози,
І мукою стає нестерпна мить, -
Кімнатні квіти, вам тоді болить?

Коли необережними словами
Себе і рідних ранимо, як ніж,
Це ваші сльози падають листками,

Вмирають стебла й корені тоді ж?..
Кімнатні квіти, й через лід паркету
Ви рідну відчуваєте планету!

16 сентября.


Аттила Могильний.

НОВИЙ РIК
„Вовчик-братик і лисичка-сестричкa”. –
Тиша, вечір. Падає сніг.
Іскри-іскорки ледь спалахнули.
Поїзд їде. Сніг, білий сніг.
Вітер, віхола, заметілі.
Білі вогники і золоті.
Дзеньки дзвоників і заметілі,
Іскри світла у кришталі.
Запах лісу і чобіточки.
Вікна. Паморозь. Білий світ.
Сніг. На вулиці. Зарипіли
Сосни й саночки. Вітер. Сміх.
Тиша, вогники і кружеляння.
Сніг. Сніжиночки. Білий світ.
Їдуть саночки. Ліс. Кохання.
Мила. Мила. І білий світ.

Переймаю естафету, Фін Глозбі.
 
 17 вересня 1920р. народилася українська поетесса Галина Берізка.

Спасибо, Домоправительница.

18 сентября

Семен Кирсанов

Строки в скобках

Жил-был - я.
(Стоит ли об этом?)
  Шторм бил в мол.
(Молод был и мил...)
  В порт плыл флот.
(С выигрышным билетом
  жил-был я.)
Помнится, что жил.

  Зной, дождь, гром.
(Мокрые бульвары...)
  Ночь. Свет глаз.
(Локон у плеча...)
  Шли всю ночь.
(Листья обрывали...)
  «Мы», «ты», «я»
нежно лепеча.

  Знал соль слез
(Пустоту постели...)
  Ночь без сна
(Сердце без тепла) -
  гас, как газ,
  город опустелый.
(Взгляд без глаз,
  окна без стекла).

  Где ж тот снег?
(Как скользили лыжи!)
  Где ж тот пляж?
(С золотым песком!)
  Где тот лес?
(С шепотом - «поближе».)
  Где тот дождь?
(«Вместе, босиком!»)

  Встань. Сбрось сон.
(Не смотри, не надо...)
  Сон не жизнь.
(Снилось и забыл).
  Сон как мох
в древних колоннадах.
  (Жил-был я...)
Вспомнилось, что жил.

18 сентября.


Наталка Шевченко
(а кто-то её знает по фамилии Очкур).

* * *
Я так не хочу, щоб минало літо...
Я так не хочу... а воно вже йде...
І усмішка, немов зів'ялі квіти
Лягла йому на личенько бліде.

Я так втомилась жити в порожнечі,
Де замість слів - остуда та вітри,
Я в колі тім, де неможливість втечі
Сама унеможливлює розрив.

Старий мій сон, добряче глумом битий,
Лоскоче груди м'ятними крильми...
Я так не хочу,щоб минало літо...
Воно вже йде. А я боюсь зими.


* * *
Ти весь такий захопливо-тривожний,
Бринить в ночі цей поклик спраглих губ,
А я ховаю сміху неспроможність,
І вже не озираюсь на бігу.

Ти весь такий проникливо-закритий,
Сідає сон на маківки церков,
А я тебе не можу розлюбити,
Бо ти до мене так і не прийшов.

Ти весь такий... моя відкрита рана,
Тобі болить - і я цей чую біль...
А я - такий солдатик олов'яний
На варті невідбувшихся весіль!

18 сентября  родился Кондратий Федорович Рылеев - поэт пушкинской поры.

19 сентября.


Ольга Башкiрова.

СОНЯШНИКИ
Усе мина, лишилась літа жменя,
І крізь туману сиву каламуть
На страту, мов повстанці полонені,
Скорботно й тихо соняшники йдуть.

Як напідпитку дід, спориш куняє
Вздовж польових розгублених стежок,
І вже під ніж покірно підставляє
Руду чуприну ставний ватажок.

Вони ідуть...Ідуть...За братом брат,
На ешафотах осені вмирають.
Їм голови стина русявий кат,
Якому, певно, й десяти немає:

Спостерігаю цю жорстоку гру
І, повертаючись додому з поля,
Голівку соняшника заберу,
Як Маргарита голову Ла Моля.


* * *
Без причини я сміюсь,
Без причини гірко плачу,
Щось у млі рожевій бачу,
Всіх люблю і всіх боюсь.
І. Франко

Сизий дим багаття у долині,
Ніби курить велетень кальян.
Хтось мене вгорнув у мрії сині,
Хтось мене покликав крізь туман.

Солодко ятрить у грудях рану
Поклик, мов чиясь свята печаль.
Ти мене покликав і розтанув
Там, де лісом захлинулась даль.

Уночі чекать тебе чи з ранку?
Що на віях в тебе - пил чи сніг?
Тільки тоне у тонкім серпанку
Весняна долина біля ніг.

Сльози щастя - світлі і невтішні.
Я тікаю від усіх туди,
Де ховає листячко торішнє
Шелест незнайомої ходи.

Мліють ночі в синім оксамиті,
І вітри нашіптують мені,
Що живеш ти, десь живеш на світі
І, як я, зітхаєш уві сні.

Хто ж ти, мій далекий, мій незнаний?
Рідні ми з тобою чи чужі?
Щоб забути - вічності не стане,
Щоб кохать - не вистачить душі.

19 сентября

Наталья Астафьева

***

Живу в другой эпохе,
живу в другой стране...
И только дети-крохи
и звери льнут ко мне.

А люди - это люди.
На них я ставлю крест.
Мир вижу без иллюзий,
Таким, каков он есть.
______

Виктор Боков

***

- Будь такой же хороший, какой ты в стихах! -
Мне сказала девчонка одна впопыхах.

И ушла. И остался один я в лесу.
И с тех пор всё какое-то бремя несу.

Где ты, девушка? Где? И в каком ты краю?
Я всю жизнь выполняю лишь просьбу твою.


***

Часто сижу я и думаю,
Как мне тебя величать?
Тихую, милую, скромную,
Как мне тебя называть?

Я назову тебя реченькой,
Только ты дальше теки,
Я назову тебя звёздочкой,
Только ты дольше свети!

Я назову тебя зоренькой,
Только та раньше вставай,
Я назову тебя солнышком,
Только везде успевай!

Я назову тебя радугой,
Только ты ярче гори,
Я назову тебя радостью,
Только ты дальше зови!

***

В этот вьюжный неласковый вечер,
Когда снежная мгла вдоль дорог,
Ты накинь, дорогая, на плечи
Оренбургский пуховый платок.

Я его вечерами вязала
Для тебя, моя добрая мать,
Я готова тебе, дорогая,
Не платок - даже сердце отдать!

Чтобы ты эту ночь не скорбела,
Прогоню от окошка пургу.
Сколько б я тебя, мать, ни жалела,
Всё равно пред тобой я в долгу!

Пусть буран всё сильней свирепеет,
Мы не пустим его на порог.
И тебя, моя мама, согреет
Оренбургский пуховый платок.

20 сентября

Григорий Поженян

***

Я с детства ненавидел хор —
согласный строй певцов.
И согласованный напор
отлаженных гребцов.
И общность наклонённых спин.
И общий водопой.
Живу один. Дышу один.
Плачу одной судьбой.
Один пришёл. Один уйду.
Один спою свой гимн.
А яблоки в моём саду
легко отдам другим.

20 сентября.


Світлана Йовенко.

ЕТЮДИ ДЛЯ ЧОЛОВІЧОГО ТА ЖІНОЧОГО ГОЛОСУ
I
У місті цьому десь вона живе,
ця жінка, що, як смерть, мене кохає.
Щохвилечки вона мене чекає
і подумки — лише своїм зове.

Мені не треба знати, як вона
без мене дні безрадісні збуває,
що божевільна — знаю, що кохає,
що вся мана — це теж не новина.

Вона — моя. Цього я не хотів.
Бо я ж таки і знать її не знаю.
Мене вона боїться, обминає, —
напівпритомна ж, в мій приходить дім

і дивиться наляканим дитям…
Сама не зна, чого від мене хоче.
Та день і ніч я бачу її очі,
і їм ніколи не прийти до тями.

II
Не буде «завтра»! Зараз поспіши,
сьогодні, тут, тепер, цієї ж миті, —
скажи, що любиш, що судьба. Збреши!
Скажи — мене одну на цілім світі…

Або не так. У вузол зав’яжи
і нерви, і слова — не буде «потім»!
Все від неробства, вигадка, — скажи, —
і я не полюблю. Й тобі вже годі…

Я зрозумію все. Зумію все.
Я тільки посміхнусь і занімію.
Та не мовчи! Лиш по мовчи, і все…
З двозначності моя душа мертвіє.

Lilena, спасибо за память о Григории Поженяне.


 Некоторые песни на его стихи из памяти никогда не уйдут:

21 сентября.


Любов Гонтарук.

ЛИСТ КОХАНІЙ
Моя любове, мій рожевий квіте,
У лузі теплім без пори і днів
Я безневинно не до тебе брів,
І не розбилось вечорове літо
Високими дощами щирих слів.

І блиск очей, що сколихнули душу,
І ту невинність, що не надібрав,
І уст медову стиглість не торкав,
Я не розвіяв не спалив не зрушив,
Я сам у себе те кохання вкрав.

У тому світі всі такі маленькі,
І на вітрах зациклених живем,
І опіум високий долі п’єм,
А в глибині єства - легенький дзенькіт -
Мале пташа кубельце тепле в’є.

Я так далеко, що аж не злічити,
Хоч те зізнання вас і насмішить.
Я без числа у світі зогрішив,
Моя любове юності пречиста,
До тебе я усе життя спішив.